Ліна Костенко. "Записки українського самашедшого"

Зображення користувача Irina.

Нещодавно у видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА на світ з'явилася нова книга Ліни Костенко - «Записки українського самашедшого». Це перший прозовий твір видатної української поетеси. Попри беззаперечну якість книги в текстовому плані, надзадача не виглядає особливою, а її вираження взагалі не виривається з буденності, у ній же й закінчується.

Мовчанка з висолопленим язиком

Спроба зайвий раз нагадати нам як країна провела першу п'ятилітку нового століття, в будь-якому випадку обов'язково нагадає хронологічні записки, а в даному разі - це книга Ліни Костенко. Нагадає галерею заспиртованих ембріонів.

При чому, хронологічне викладення подій в суті своїй не має жодного аналітичного навантаження, так само, як і побіжні нотатки в цьому романі. Вони, з одного боку, не тягнуть на солідний аналіз з висновками і пропозиціями вирішення, з іншого - нагадують перераховування проблем під'їзду і країни бабусями, які сидять під цим під'їздом.

Пані Ліні саме на часі починати писати новий роман - про нове десятиліття. Одним з методів мого писання подібного роману було б записування раз на кілька днів хроніку подій. Власне, пробував би копіювати її метод.

Ліна Костенко довго мовчала. Виснажувалася від мовчання. І мовчала настільки довго, що при висловленні аж перейшла з поезії на прозу, що вказує на бажання якнайшвидше висловитись. А такі бажання можуть призвести до втрати чуття того, про що саме ти хотів сказати, і взагалі, в кінці речення уже можеш не пригадувати, з чого починав це речення. При висловленні її проривало на всі боки, хотілося відразу зарядити по повній.

Тож, чи можна книгу, яка, як виникає враження, писалася нашвидкуруч, назвати підбиттям підсумків? Чи може стрічка новин бути підбиттям підсумків? Адже видно, що перші кілька десятків сторінок роману - як стрічка новин новинного сайту. Та й далі в романі присутні десятки відхилень в ті події, які відбуваються в світі. Мовляв, якогось кухаря госпіталізували з діагнозом реактивний психоз, вибух у Дамаску, вибух у Пакистані, у Китаї школи закрили на карантин. Вибачте, але якщо ми викинемо ці, з дозволу сказати, зовсім не необхідні пасажі, книга нічогісінького не втратить. Навіть стане більш цілісною і влучнішою, хоч і сторінок на сто п'ятдесят тоншою.

А головне - для чого у це все політичне і соціальне, вже мається на увазі власне українське, болото пхати читача обличчям в свою книгу? Хіба ми самі не бачимо це сміттєзвалище, в яке перетворена Україна? Навіщо саму книгу робити таким сміттєзвалищем?

Ліна Костенко - Homo Zapiens чи «диванна картоплина»?

На Заході вченими описане таке психологічне відхилення - зеппінг. Зеппінг - практика перемикання каналів з одного на інший. Явище виникло в США згодом після того, як винайшли пристрій дистанційного перемикання каналів. Людей, які часто перемикають канали - в США називають «диванними картоплинами».

З психологічної точки зору зеппінг - це невміння фіксувати увагу (т. н. синдром дефіциту уваги і гіперактивності) або нав'язливий стан.

Це явище чітко переноситься на текст роману «Записки українського самашедшого». Приміром, дефіцит уваги до пані Ліни в останні роки дійсно присутній в українській культурі, пані Ліна очевидно сама його давно відчуває. Гіперактивнисть у романі помітна у постійному бажанні бути в курсі справ, тримати в голові інформаційні потоки. Проте вони не тримаються - в романі певна критична маса витісняється новими і новими порціями інформації.

Тут не може йтися й мова про будь-який аналіз. А якщо соціальний простір у соціальному творі не аналізується, то чи не краще увімкнути читачеві телевізор в передноворічну ніч і не переглянути попурі з найбільш резонансних подій року, які крутяться по всіх каналах?

І, зрештою, останнім пунктом означення зеппінгу як психологічного відхилення вказаний нав'язливий стан. Тут варто зупинитися на тому, що будь-які потоки інформації - з телевізора, радіо, інтернету, газети, - є об'єктами, які нав'язуються. Нам на кожному кроці нав'язують інформацію. Змушують нас думати, що будь-які державні розборки мають нас переймати настільки, що ми маємо на це все дивитися, як на серіал «Просто Марія» - плакати, співчувати. Не жити своїм життям, а жити життям нав'язаним. А те, що у пані Ліни ледь не половина речень у романі - це назви новин у стрічці новин - уже говорить про те, що таке, не-своє життя, для неї, тобто для головного героя, уже стало перманентним станом. Перманентним нав'язливим станом.

Для підтвердження цього припущення хочеться додати ще одну тезу про зеппінг, з Віктора Пєлєвіна. «Поки телеглядач, не бажаючи дивитися рекламний блок, перемикає телевізор, миттєві і непередбачувані техномодіфікації зображення перемикають самого телеглядача. Переходячи в стан Homo Zapiens, він сам стає телепередачею, якою керують дистанційно. І в цьому стані він проводить значну частину свого життя.»

Голкова терапія

Насамперед, і безперечно - роман приречений на беззаперечне пошановування в академічних умах і структурах, з цієї книги боятимуться здмухнути пил. Академіки сприймуть книгу як прапор суспільної моралі та облагородження духу завдяки розтину суспільних проблем. Але це книга не високочолих констатацій чи зважених розмислів, вона більше нагадує невеличкий словничок актуальних проблем України.

При чому, про більшість із них Ліна згадує побіжно. Кілька речень про її позицію щодо правильності назв і підходів до поняття Великої вітчизняної війни та ІІ Світової Війни, щодо Московського і Київського патріархатів, щодо Голодомору тощо. Корінні проблеми - коротенькі відповіді.

Побіжно задокументувати десятки важливих тем - не конче ознака освідченості. Це як бути великим "начальником" - нічого толком не вміти, а лише вказувати підлеглим, що і як робити. Але ж потрібен хтось, хто буде запускати такі об'ємні теми коротко і влучно, з легкістю пір'їнки! Голкова терапія.

Винахідник сьогодення з минулого століття

Проте, загалом, роман має значну кількість цікавих і навіть винахідливих аспектів.

Він нагадує спробу ідентифікувати свою суть через документування довколишніх соціальних негараздів. Хоча, якщо Україна, як вказано в романі, - базова травма головного героя, то будь-яка державна проблема є персональною проблемою героя, Ліни, читача. Таке бачення країни героєм підносить книгу на рівень персональний, тілесний. Головний герой описує своє тіло, так роман стає суцільно інтимним і особистісним. Особистий біль за особисту Україну.

Згадувана вище публіцистичність прози Костенко в теперішньому дуже пришвидшеному світі інформації і новин набуває новизни. Авторка пішла досить сучасним шляхом. Вона спробувала змінити романи-хроніки, публіцистичні романи на такі собі романи-новини. Скажімо, роман-сайт-в-папері. Чим «Записки українського самашедшого» не сайт Історична правда?

Світ лише почав переходити на флеш-інформацію, новинний привід втрачається ледь не за годину після самої події. Газети саме відчувають вплив інформаційних сайтів, перебирають на себе стилістичні особливості інтернетного штибу. В літературному аспекті Костенко вийшла в авангард сучасного письма. У неї дуже чутлива і влучна до часу нога.

Чоткий стиль

І такі вимоги часу автоматично породжують певну стилістичну атмосферу в напрямку до афористичності письма. Вишкіл поетичної виваженості авторки робить книгу соковитою настільки, що її можна відкривати на будь-якій сторінці і смакувати їхньою влучністю і витонченістю, а іноді й гострими і різкими плювками.

«Нашого цвіту по всіх борделях світу»

«Шлунок у такого суспільства безрозмірний, а спільного серця нема»

«Громадянська анемія. Навіть колінного рефлексу нема»

«Ларки з пивом функціонують, а пам'ять ні.»

Таке письмо, коротке, влучне, розкриває певну «чоловіковість», яка у Ліни Костенко виходить природньою. Скільки романів дехто пише для того, щоб досягнути в котромусь із наступних такої виваженості і рівності стилю!

Та й взагалі цікаво спостерігати як жінка, пишучи від імені чоловіка, розкриває психологію, в тому числі інтимну, і чоловіка, і жінки. Ми усі, з точки зору нашої молодості, а я думаю, понад 90% людей є молодшими пані Ліни, маємо чудову нагоду спостерігати за ходом її думок в цьому напрямку, переймати і настанови чи спостереження.

Один із виходів - іронія

На щастя, «Записки українського самашедшого» не зависають в ступорі через свої моралізаторські чи навіть менторські настани, через трагедію тотального болю головного героя над долею України.

І для виходу з цього пані Ліна знаходить елементарний вихід - гумор, іронія, подекуди сарказм. Відкриваємо будь-яку сторінку, і - будь-ласка:

«Той носить куртку з памперсів»

«Дідуган з плакатом: «Ющенка - к ядреной фене». Крилате гасло, треба запам'ятати.»

«У наших імунітет. Чорнобильський»

Можливість читати книгу з будь-якої сторінки теж свідчить про чуття епохи, часу. В сучасному пришвидшеному темпі життя читачі іноді просто не мають можливості оцінити книгу, почавши її з першої сторінки. Але розгорнувши роман кілька разів де попало, деякі речення самі вгризаються в очі. Зрештою, це зацікавлює.

«Записки українського самашедшого» нашпиговані гострими словечками на кшталт «трахати», «лесбіянки», «гомосексуалісти», «голий зад», «секс», «на фіг», «ржунємогу» тощо. Щонайменше тричі вжите слово «педерасти».

Нові звершення молодого прозаїка

Як зазначила авторка роману на першій презентації, якщо презентований нині твір написано від чоловічого імені, то наступний, що "відбрунькувався від цього роману і писався паралельно, буде вже жіночий, бо у героя є дружина, яка тут не могла реалізуватися".

Вже готові до друку й дві збірки поезій.

Поспішає Ліна Костенко і з завершенням «чорнобильської» книжки, матеріали для якої збирала в експедиціях з 1995 року.

Чекаємо нових книг із захопленням. Але поспішати з ними не обов'язково.

Все ж, мусимо визнати, кращого за Ліну Костенко літературного рупора наболілих актуальних українських соціо-політичних перипетій в українській літературі наразі знайти не можемо.
Павло КОРОБЧУК, VVnews

 

Збір матеріалів Збір матеріалів
19:13:09|127.0.0.1|localhost|2018-11-14||37.187.56.9

::