Наші славетні земляки. Павло Романович Попович

Зображення користувача Irina.

 

ПАВЛО ПОПОВИЧ (1930-2009)


Попович Павло Романович народився 5 жовтня 1930 року в Узині Київської області. Льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу (1962, 1974 роки), генерал-майор авіації. Очолює Фонд сприяння соціальному забезпеченню ветеранів-пенсіонерів Збройних сил Російської Федерації. Був членом КПРС з 1957 року. Закінчив у 1951 році Магнітогорський індустріальний технікум, у 1954 році - військове авіаційне училище, в 1968 р. - Військово-повітряну інженерну академію імені Жуковського. Доктор технічних наук. Перший політ у космос здійснив 12-15 серпня 1962 року на кораблі
Восток-4», другий - 3-9 липня 1974 року разом з Ю.Артюхіним на кораблі «Союз-14» та орбітальній станції «Салют-3». Лауреат Республіканської комсомольської премії імені М.Островського. Президент товариства українців Москви «Славутич». Член Спілки письменників України.
Щоб зробити крок у невідомість, необхідна неабияка мужність. Тільки справжнім сміливцям всесвіт відкриває свої таємниці. Але для того, щоб досягти своєї мети, потрібно вірити у власні сили, самовіддано долати ті труднощі, які зустрічаються на цьому шляху. А це до снаги дійсно непересічним особистостям. Чудовим прикладом може слугувати двічі Герой Радянського Союзу, космонавт Павло Попович. Зоряний мандрівник став п'ятою людиною світу - після Юрія Гагаріна, Германа Титова, американця Джона Гленна та Андріяна Ніколаєва, який вживу побачив нашу планету з орбіти.
Павло Попович народився на Київщині, у місті Узин Білоцерківського району. Його батько все своє життя пропрацював кочегаром на заводі, мати виховувала дітей. У родині, крім нього, було ще троє братів і дві сестри. Як усі тодішні діти, Павло пас гусей, корів, коней, ходив на заробітки.
Його дитинство не відрізнялося чимось особливим від дитинства мільйонів хлопчаків його покоління. Можливо і не став би він зіркою світового значення, якби не одна деталь.
«Під Узином є великий аеродром, а тому я мріяв ще змалку стати льотчиком і обов'язково - винищувачем", - розповідав Павло Романович. Він був не лише мрійником, умів не тільки чогось прагнути, а й досягати. До війни закінчив чотири класи школи - вчився лише на відмінно. Був, окрім піднебесного, ще один, приземленіший стимул. За кожний похвальний лист мати купувала йому банку згущеного молока, і це було для Павлика справжнім святом. Він пам'ятає, як намагався через соломинку смоктати молоко, розтягуючи задоволення.
Мрія затьмарилася з початком Великої Вітчизняної війни, з приходом німецько-фашистських загарбників. Тоді одинадцятирічному хлопцю здалося, що на перспективі стати льотчиком можна поставити хрест. Але Київщину визволили, і у Павлика з'явилося кілька знайомих льотчиків. «Тоді я працював водовозом у пекарні, що забезпечувала хлібом військовий гарнізон. Не можу не згадати одного знайомого - Семеновича. Саме він мені, малому, розповідав про літаки та небо», - пригадував нині пан Павло. Історія не зафіксувала навіть повного імені особи, яка стала хрещеним батьком космонавта, але з усього видно, що це була безмежно закохана в небо людина.
Повоєнні роки були самими складними у житті Павла. Павлу Поповичу довелося працювати на цукровому заводі у нічну зміну, а після зміни, о дев'ятій годині ранку бігти до школи.
Далі було Білоцерківське ремісниче училище, за спеціальністю столяр-червонодеревщик та продовження навчання у вечірній школі. Після закінчення, Павла та ще трьох хлопців, як кращих учнів училища, за розподілом, із самої Москви направили у Магнітогорськ продовжити навчання в технікумі трудових резервів. Вчитися було дуже складно, адже усі предмети читалися на російській мові. Проте Попович швидко адаптувався до російської мови, і в нього з'явилися вільні години, які були віддані активним заняттям спортом. Активні, систематичні заняття спортом дали можливість Поповичу виконати спортивні розряди з шести видів спорту.
Вперше переступив поріг Магнітогорського аероклубу у 1950 році. І в цьому ж році вперше піднявся в небо на літаку У-2. Політ на літаку настільки його вразив, що небом він почав марити ночами. Усе, що залежало від Павла - це і добра фізична підготовка, і високий рівень знань - дало змогу вступити до Новосибірського льотного училища.
По закінченню льотного училища освоїв польоти на самих потужних на той час літаків МіГ-17. Став професійним льотчиком. Продовжувати військову службу направили до Карелії.
У 1959 року Поповича викликали в дивізію, де відбулася досить серйозна розмова щодо не розголошення військової таємниці. Були підписані відповідні документи. Запропонували пройти медичну комісії.
З десяти тисяч льотчиків - винущувачів комісія відібрала дві з половиною тисячі. До здоров'я кожного кандидата ставилися особливо високі вимоги. Після повторного поглибленого медичного огляду з використанням великих фізичних навантажень відібрали лише двадцять чоловік, яким і було запропоновано ввійти до складу експериментальної групи пілотів, так званий - загін космонавтів. Павло Попович ввійшов до даної двадцятки, що для нього стало величезною несподіванкою. Йому давали добу, щоб подумати, але він одразу дав згоду.
У Московському госпіталі з ранку й до пізнього вечора лікарі обстежували «загін космонавтів», влаштовували медико-психологічний контроль і після тривалих "випробувань" визначили «чудову шістку»: Гагарін, Титов, Ніколаєв, Биковський, Карташов, Попович. Усі вони мали спортивний вигляд - молоді, міцні, веселі. Уже потім, у госпітальній палаті, усі вони й познайомилися ближче, розповіли свої льотні біографії. Переважно всі літали на реактивних винищувачах. Але на надзвукових літаках довелося літати тільки Поповичу.
По завершенню трирічного навчання, «чудова шістка» виглядала, як і раніше - Гагарін, Титов, Ніколаєв, Биковський, Карташов (пізніше його замінили на Мелінбурга) і Павло Романович Попович.
Поповича готували до першого польоту на рівні з Юрієм Гагаріним. Правда, вони з Ніколаєвим знали, що, ані один ні інший першими не полетять. Піонером у космосі, за тодішньою політикою, мусив бути росіянин. Сергій Павлович Корольов сказав: «Першими полетять Гагарін і Титов, а ви, хлопці, уособлюватимете дружбу народів - українець і чуваш». А українець Попович із чувашем Ніколаєвим, за рішенням Корольова, повинні були виконати перший у світі груповий політ, уособлюючи дружбу народів СРСР.
Так і сталося. 12 серпня 1962 року, вперше в історії, українець Павло Попович стартував у космос на кораблі «Восток-4», ставши четвертим космонавтом світу. Разом з Андріяном Ніколаєвим, який полетів днем раніше на «Востоці-3», Павло Романович 48 разів облетів навколо Землі! Тоді вперше було встановлено радіозв'язок по лінії «космос-космос» та проведено телевізійний репортаж безпосередньо з космосу.
Разом з Андріяном Ніколаєвим вони здійснили перший у світі груповий політ двох космічних кораблів. На орбіті - знаходилися на відстані чотирьох - п'яти кілометрів один від одного.
На запитання кореспондента, чи не боявся Павло Романович, прямуючи на борт космічного корабля, він відповів так: «Якщо хтось скаже, що стрибати з парашутом, літати літаком можна не боячись, - це буде брехнею. Лише той, хто несповна розуму, нічого не боїться. Безстрашна людина та, яка змогла перемогти свій страх. Радше космонавти належать саме до цієї категорії. Уявіть лишень: космічна ракета з установкою має п'ятдесят метрів, під людиною знаходиться двадцять мільйонів кінських сил, а космонавт розміщується на самісінькій верхівці всього цього! І все воно будь-якої миті може гепнути так, що навіть мокрого місця не залишиться. А в космосі навіть невеличкий метеорит може призвести до катастрофи, достатньо, щоб він важив бодай один грам. Космонавтів рятує за таких умов лише закон збереження енергії. Хоча, оскільки всі космонавти набиралися з лав льотчиків-винищувачів, вони звикли ходити по лезу, балансувати між життям і смертю, щохвилини ризикувати.»
. Вперше в космосі прозвучала українська пісня "Дивлюсь я на небо" у виконанні Поповича, яку він присвятив нашому земляку, генеральному конструктору С.П. Корольову.
Одним із складних експериментів виконаних космонавтами був вихід із пілотського крісла. Ні Ю. Гагарін і Г. Тітов не покидали своїх крісел під час польоту, а були прив'язані пасками безпеки. Вперше відійшов від крісла космонавт Ніколаєв.
Крім того, П. Попович на борту космічного корабля провів ряд складних наукових експериментів для народногосподарських завдань.
Про виконання завдання Попович доповів на Землю першим куплетом „Маршу космонавтів". Вийшов на зв'язок з Ніколаєвим. „Беркуте, я Сокіл, як мене чуєте?" - запитує Андріян. Попов відповідає: „Андрюшо ! Не тільки тебе чую, а й бачу !.." „Ти що, я не Андрюша! Я Сокіл! Нас же лаятимуть за це!" А Павло Романович йому: „Та вони ж на Землі! Нехай спробують до нас дістатися!" Тоді ж у космосі вперше прозвучала пісня. Ніколаєв попросив спочатку заспівати пісню про Волгу. А вже потім Попович завів свою улюблену „Дивлюсь я на небо та й думку гадаю".
Життя на орбіті легким не назвеш. Адже доводиться працювати по 16-18 годин на добу. Та найбільше запам'ятовуються різноманітні випадки, яких було достатньо й у космосі. Як кумедні, так і не дуже.
- Пригадую свій політ у 1962-му, - розповідав Павло Романович. - Ми тоді скафандрів не знімали. Отже, перша доба польоту. Я прокинувся уранці, зробив, наскільки це було можливо, фіззарядку. Дивлюся в один ілюмінатор - Землі не видно, в другий - те ж саме. У мене й волосся на голові піднялося! У ті часи на кораблі був гальмівний двигун, щоб приземлитися. Запускався він лише один раз ( для прикладу, зараз - 25). Думаю, поки спав, двигун запустився - і мене кудись до чортів занесло! Боже, є ще один ілюмінатор! На рукаві скафандра - дзеркальце. За допомогою його подивився - Земля на місці - від душі відлягло. Із Землі уже запитують: „Я Зоря! Ви що там бубните?" Відповідаю: „Не бубню, а лаюся!".
Із записів у бортовому журналі, який вів під час польоту П.Р.Попович: «...33-й виток. Земля цікавиться здоров'ям і настроєм. Дорогі друзі! Спасибі за увагу. Почуваюся чудово. Коли приземлюся, розповім багато цікавого. Ваш «Беркут».
34-й виток. Відв'язався зовсім. Увійти у прив'язні ремені легше, аніж вийти.
35-й виток. Вночі при корабельному світлі нічого не видно ні на землі, ні в космосі. Навіть зорі зникають. А ось удень вони гаснуть. Парадокс? Нічого не вдієш - космос.
Пообідав. Апетит чудовий. Узяв навіть ДП (додатковий пайок). Роздратував Андріяна Ніколаєва воблою. Виявляється, у нього нема. Бідолаха аж стогне, так просить.
36-й виток. Контроль самопочуття. Пульс - 56. Випив води. Подібна до нашої, дніпровської. Давав звірку часу. Чогось почав чхати. Сам до себе сміюся: от чхнув би Тарас Бульба, то, мабуть, і корабель з орбіти зійшов би».
Павло Романович залишався українцем і в космосі. І вода в спеціальних балонах нагадувала дніпровську, і Тараса Бульбу згадував...
Але Попович не був би самим собою, якби не продемонстрував на повні груди безкінечному космічному просторові своє національне «я». Зауважимо, що це відбувалося на космічному кораблі Радянського Союзу, а в цій країні тоді вже давно проголосили про формування єдиного радянського народу.
По закінченню Військово-повітряної академії імені Миколи Жуковського, Попович вдруге полетів у космос в 1974 році. Долаючи тяжіння, корабель „Союз-14" відірвався від Землі, щоб зістикуватися зі станцією „Салют-3". На станції Павло Романович перебував разом з космонавтом Юрієм Артюхіним. Політ мав лише військову мету.
Кожний космонавт, або група космонавтів, виконує у космосі заздалегідь визначені завдання. Вони відпрацьовуються та відшліфовуються на землі з вантажем у декілька сот раз меншим по вазі, ніж вони важать в реаліях. Один з експериментів у космосі був пов'язаний з переміщенням у невагомості великих вантажів. «У нас була капсула спецінформації - своєрідний маленький космічний корабель, який міг приземлитися у заданій точці на Землі. Її вага сягала 400 кг. Ми з Юрієм витягнули капсулу з комірки, штовхнули. А як зупинити? Вона пливе у повітрі, але ж маса залишається! У мене вага - 80, у Артюхіна - 75. Нема за що ухопитися, бо капсула кругла. Ще мить - і вона проб'є корпус. А це - вірна смерть! Я швидко пірнаю під капсулою, починаю звідти упиратися. За 20 см від стінки вдалося зупинити. Більше такі експерименти у невагомості не проводилися» - розповідав П.Попович.
А вдома на космонавта Поповича чекали цілком земні справи: виховання дітей, зустрічі з друзями, поїздки за кордон з почесною місією - представляти радянських космонавтів.
У вісімдесятих - дев'яностих роках минулого вже століття «зоряні війни» нарешті завершилися. І перед космонавтами першого загону постало завдання - готувати молоді кадри, зокрема й іноземні екіпажі, до роботи на орбітальних станціях. Попович працював заступником начальника Центру наукової та випробувальної роботи. Унікальні тренажери Центру вражали експертів НАСА.
Постійно працюючи в Зоряному, Павло Романович не поривав зв'язку з Батьківщиною, Київщиною. За радянських часів постійно обирався депутатом Верховної Ради України: Виборцям подобалося, як оперативно, по-військовому, вирішував справи їх депутат.
Після розвалу Радянського Союзу, Україна стала незалежною державою. Павло Романович береже все, що пов'язано з рідною Україною, Київщиною.
За його ініціативи, у Москві створили Клуб космонавтів-українців, де вивчали нашу історію ракетної техніки. "Саме фахівці з Клубу космонавтів -українців відкрили, що ще в ХVI столітті запорозькі козаки застосовували ракети - їх називали «літалками». Зброя ця була такою ж секретною, як у Другу світову війну «Катюші», які побудовано за таким самим принципом ракетного руху. У ХІХ столітті секрет «літалок» розкрив українець, царський генерал-лейтенант Засядько. Назвав їх ракетами і застосовував під час штурму Ізмаїла. Українцями були й Кибальчич, Кондратюк, Корольов, Челомей, Янкель, Глушко... Знаний у всьому світі Ціолковський теж, виявляється, з роду Наливайків. От і виходить, що всю ракетну техніку розвинули українці!" - з гордістю та щирою усмішкою відзначав П.Р.Попович.
Друг Гагаріна - Павло Попович став шостою людиною на планеті, що була в космосі. Сам Попович називав себе "першим космонавтом-українцем". Павло Романович був дотепним оповідачем і великим жартівником. Коли США готували висадку людини на Місяці, Павло Попович зімітував з центру керування польотами розмову з неіснуючим космічним кораблем, що готувався до висадки на супутнику Землі. Через цей жарт американці прозвали Поповича "космічним хуліганом". Нещодавно українство мало б відзначати 79-річчя першого українця, який потрапив у космос. Його ім'я - Павло Романович Попович. Натомість, всього за кілька днів до його Дня народження весь світ облетіла сумна звістка - у кримському Гурзуфі космонавт номер чотири, на 80-му році життя, помер від інсульту. Крововилив у мозок поклав край життю, яке нагадувало суцільний політ до зірок. Навіть у космічних людей буває кінець земного шляху.
Сьогодні, згадуючи життєвий шлях Павла Романовича Поповича, ми повинні низько вклонитися цій людині. Своїм бажанням піднятися до небес, він поставив нашу націю в п'ятірку передових космічних народів світу. Коли в космосі опинився перший українець, ми всі в один день стали модерними - не гречкосіячами та хуторянами. Ми довели, що бути українцем, нехай і в умовах радянської пропаганди, нехай і за партійним визначенням, престижно.
По-друге, Павло Попович, хоча, без сумніву, був радянським космонавтом, але при цьому залишався справжнім українцем, патріотом своєї землі. Не містечковим, а свідомим своєї відповідальності перед народом.

Он продолжает свой полет

Летчику- космонавту СССР, дважды Герою Советского Союза, генералу авиации ,первому космонавту-украинцу с крылатым позывным «Беркут»
Павлу Романовичу Поповичу
(5 октября 1930г. - 30 сентября 2009г.)

Земля воскресла из руин
Там, где бои гремели.
И вел его родной Узин
К заветной цели.
Чтоб через годы, наш земляк,
«Я- Беркут!» гордо молвил:
«Полет нормальный! Это я - Павел Попович!»

Припев:
Пусть октябрьскими листьями дали румянятся,
И ветер, и холодный туман на заре,
Непременно к Поповичу Павлу Романычу
Мы придем, чтобы души согреть!
К незабвенному Павлу Романычу
Мы придем, чтобы души согреть!

Припев:
Хорошей песней дорожил,
Улыбкой цвел повсюду
И сколько было в сердце сил,
Любил вас, люди!
Он знал, как нужен космос нам,
Чем ценна стратосфера.
Героя славила страна:
Он был средь первых!

Припев:
Пусть октябрьскими листьями дали румянятся,
И ветер, и холодный туман на заре,
Непременно к Поповичу Павлу Романычу
Мы придем, чтобы души согреть!
К незабвенному Павлу Романычу
Мы придем, чтобы души согреть!

Конечный у судьбы маршрут
Тяжел неимоверно.
И потом сердца так ждут
И свято верит
Он из заоблачных высот
Глядит сегодня
И продолжает свой полет,
Даря нам звезды.

Припев:
Пусть октябрьскими листьями дали румянятся,
И ветер, и холодный туман на заре,
Непременно к Поповичу Павлу Романычу
Мы придем, чтобы души согреть!
К незабвенному Павлу Романычу
Мы придем, чтобы души согреть!

 

 

 

Збір матеріалів Збір матеріалів
14:12:06|127.0.0.1|localhost|2018-11-14|CCBot/2.0 (https://commoncrawl.org/faq/)|54.144.82.216

::